Він народився у Ростовській області, зростав у Криму, ставав чемпіоном Росії зі Спартаком, а єдиною українською командою у його кар’єрі була сімферопольська Таврія. Водночас Максим Левицький відвідував кримський Майдан у 2014-му, грав за збірну України, а Валерій Лобановський ставив його на відповідальні матчі плей-офф чемпіонату світу проти Німеччини.

Про свій непересічний футбольний шлях Максим Левицький розповідав у багатьох інтерв’ю. Натомість його погляди на українські реалії, ординське походження Росії, тамтешню пропаганду та боротьбу України за незалежність заслуговують на окремий матеріал. Трансформація світогляду, колективна відповідальність та жахіття війни на окраїні Києва – у розповіді Максима Левицького для Футбол 24.

україна

“З дружиною нічого не їли у перші дві доби. То був шалений стрес”

– Починаючи з 24 лютого ви постійно перебували у Києві. Не переживали, що наша столиця може не встояти?

– Мабуть, протягом перших двох днів були сумніви. Та коли згодом побачив, як змінюється місто, десь на 5-7 день я зрозумів, що Київ взяти неможливо. Я побачив наші редути, роботу людей, які стояли на блокпостах, їхню професійність. А потім на проспекті Перемоги помітив спалену броньовану машину російської ДРГ і зрозумів, що на окупантів чекає ще багато сюрпризів.

– Який день війни видався найстрашнішим для вас?

– Кілька людей з нашого будинку пішли у ЗСУ та ТрО, постійно розповідали про обстановку на підході до Києва. Одного дня написали мені, що по Житомирській трасі рухається колона російських танків. Розумів усю серйозність цього моменту. Віра з’явилася, коли з вікна побачив, як наша артилерія по них працює.

“Моє ставлення до росіян просте – вони під*раси”: арбітр УПЛ на війні – рятунок у Лимані, конфлікти Срни, рука Кузнєцова

– Ви пройшли кримський Майдан у 2014-му. Чи можна порівняти тодішні ризики та теперішню небезпеку?

– У Криму не було такої навали. Так, бігали зелені чоловічки, зникали деякі люди – двох я знав особисто. На жаль, їхня доля невідома до сьогодні. Та це не було так масово. А коли ти прокидаєшся зранку 24 лютого і розумієш, що війна неминуча… Ні я, ні дружина нічого не їли у перші дві доби. То був шалений стрес. На восьму добу я відправив дружину та сина з Києва і мені стало легше на душі, спокійніше.

– Ваш район інтенсивно обстрілювали?

– Прилітало кілька разів. В один із сусідніх будинків влучила ракета, ще одна на автостоянку прилетіла. Я фактично не ходив в укриття. У будинковому чаті ми домовилися про чергування, охороняли себе від мародерів. У ці дні я побачив особливу єдність, абсолютно безкорисливу допомогу незнайомим людям. Ми, наприклад, з дружиною випікали хліб у хлібопічці і роздавали нужденним на районі.

“Куди ви поїдете? До бандерівців? Вас там розстріляють”

– Ви чудово знаєте менталітет російського народу. Могли уявити, що наступ таки відбудеться?

– Так, щоправда, народом я їх не назву. Це, скоріше, населення. Люди навіть на протести не хочуть виходити, вони інертні. Натомість в українців є гасло “Воля або смерть”. Знаєте, після подій в Бучі та Ірпені або того, що зараз відбувається на Херсонщині, тепер усі зрозуміли, чому стався Голодомор і яким чином його організовували. Немає вибору – або ти зі зброєю в руках борешся, або тебе захоплюють, катують, а тоді все одно вбивають.

– Ви багато років грали у Росії і проїхали там усе від Калінінграду до Хабаровська.

– Варто розуміти, що звірства на українській землі чинив не лише Путін, а 120 тисяч таких путіних. Це окремі люди, росіяни. Потрібно пам’ятати про роль Останкінської вежі, яка ретранслює пропаганду 24/7. Особисто я почав це помічати з 2008 року, з війни проти Грузії. Спершу я теж піддавався, але потім почав критично мислити. У момент жахливих подій під Києвом на одну ніч я прихистив родичів своїх знайомих з Гостомеля, які потім вирушили на захід. Так от російські солдати у спілкуванні з ними запитували: “Куди ви поїдете? До цих бандерівців? Вас там розстріляють”. Люди зазомбовані і реально у це вірять.

левицький

– У вас є пояснення, чому росіяни так бояться Бандери?

– Немає. Я сам їх про це запитую. Степана Андрійовича можна сприймати як суперечливу постать. Хтось скаже, що він Гітлеру листи писав у липні 1941-го. Проте треба розуміти, у які часи це відбувалося. І потім людина у концтаборі просиділа майже всю війну. Не була на території СРСР, не вбивала громадян СРСР. Люди, які захищали свою землю, називали себе бандерівцями. Мабуть, звідти воно пішло. Росіяни глибоко у цю тему не влазили. Сказали б їм будь-яке інше прізвище – пропагандисти постійно б лякали ним.

– Чому ви свого часу ввімкнули критичне мислення, а десятки мільйонів споживають з телевізора пропагандистську субстанцію за чисту монету?

– Можливо, причина у тому, що я побував у Сполучених Штатах, коли ще мав 16 років. Можливо, через те, що я грав у Франції. Французи мені щеплення зробили (Усміхається). Я закінчив кар’єру, почав трохи аналізувати, читати літературу. У 2011-му я теж виходив протестувати у Росії на проспект Сахарова, на Новий Арбат.

– На Болотну площу?

– Ні, туди я вже не ходив. Не бачив сенсу. Паралельно вчив історію, а після прочитання книги Геннадія Тюньдешева “Великий хан Батий – засновник Російської державності” мої сумніви розвіялися остаточно. До речі, в цьому контексті слід прочитати і книгу Лариси Якубової “Русский мир” в Україні: на краю прірви”. Зараз там вертикаль влади, як при орді. Як не змінюй назву, але ординство залишається. Просто у Радянському Союзі воно звучало так: “Я – начальник, ти – дурак”. Це у них в крові.

левицький

“Коли показував український паспорт, зневажливість відчувалася”

– Жорстокість російського генетичного сміття щодо українського цивільного населення – наслідок цього ординського походження?

– Думаю, жорстокість властива кожному народу. У підлітковому віці я думав собі, що ніколи не буду здатен відібрати у когось життя. Та коли у перші дні війни бачив поранених людей, то на душі відчував особливі зміни. Спіймав себе на думці: якби мені тоді дали зброю і поставили переді мною окупанта, то я б не стримався. У кожній людині є і Богове, і люциферове.

– У чому проявляється люциферове в українців?

– Навіть у простому та актуальному – продаж гуманітарки, намагання займатися “барижництвом” і перепродаж бензину – це прояви русского міра. Триста років гніту даються взнаки. За одне покоління це не зникне. Я й по собі бачу – як би я не намагався поводити себе, як західна людина, елементи радянщини зауважую і у своїх вчинках. А гляньте на Угорщину. Начебто і в ЄС, і у НАТО – а як себе поводять.

– За роки життя у Росії ви помічали зверхнє ставлення через вашу приналежність до України?

– Риси імперськості періодично простежувалися. Коли я показував свій український паспорт, то зневажливість відчувалася. Коли люди дізнавалися, що я є гравцем Спартака, то картина змінювалася. А по факту перед ними стояла одна і та ж особа. Зауважував і своєрідне бажання самоствердитися. Якщо колись над тобою знущалися, то потім ти намагаєшся перенести це на слабшого. Оці всі пляшки і держаки від лопат… У людей психологічна травма. Це не я придумав, але чув такий термін – “колективний Чикатило”.

– На початку 2000-х ви грали у Тереку в Кадирова. Це створіння вже тоді проявляло свою неадекватність?

– У Грозному я був лише двічі – нас привезли туди на святкування виходу у Вищу лігу. А так ми мешкали у Кисловодську. Коли ти зайнятий грою у футбол, багато речей проходить повз. Пригадую лише один випадок, коли я побачив ставлення Кадирова до власної сестри. На банкеті до неї підійшов третій воротар Терека, мій 19-річний колега, батько якого був міліцейським чиновником у Чечні. Сестрі Кадирова на той час було років 25.

“Навіть Рембо не вибрався б живим із тієї машини”. Неймовірні пригоди аргентинця, який ледь не пристрелив Кадирова

Так от цей воротар хотів потанцювати з нею, а вона відмовила. Після цього Кадиров видав якусь тираду чеченською мовою – я її не розумію. Але по зблідлому обличчю дівчини все стало очевидно. Та покірно встала і пішла танцювати. Хтось з пацанів з команди влучно прокоментував цю сцену: “Якби Кадиров мав при собі пістолет, то вистрілив би в неї”.

левицький

“Україна йде шляхом Фінляндії”

– Ви народилися у Росії, левову частку кар’єри провели там. Як ви відчули особливий зв’язок з Україною?

– Ще школярем я спілкувався зі старшим братом свого батька. Запитав його про діда – де він народився? Виявляється, на Одещині. Колись на одному з сайтів замовив інформацію про походження свого прізвища. До цього можна ставитися несерйозно, та я був здивований – з підкарпатських русинів. Знаю, що у Львові багато Левицьких. До речі, про моє народження. Коли я грав за Сент-Етьєн, то на спеціальних картках для автографів клуб вказав місто, де я народився – Ростов. А у дужках додав – “Україна”. Очевидно, французи щось знали (Сміється).

– Родичі по маминій лінії з Росії?

– Її прізвище – Литвинова. Та ви ж розумієте, як частка “ов” у той час додавалася. Був Литвин, став Литвинов. Коли я у 1995-му одружувався, то на весілля з Ростовщини приїхали родичі моєї матері – донські козаки. Знаєте, що вони співали? Українські пісні.

– Настане день, коли Україна переможе і нам доведеться відбудовувати страшні руйнування, завдані окупантами.

– Те, що зробила людина, інша завжди зможе відновити. Ми ж не Абхазія чи Південна Осетія. Трагедія в іншому – у смертях українців. А скільки ще людей вивезено в Росію. Після Другої світової війни усі ж країни відновилися. Особливо показовою є історія Суомі. До 1917 року вони ніколи не існували як окрема незалежна держава. Після цього через 21 рік на них напали. Пригадайте, що тоді радянський міністр Молотов казав: “Ми вас не атакуємо, а хліб з літаків скидаємо”. Натомість на фінів летіли касетні бомби. Як на мене, Україна йде шляхом Фінляндії.

– У плані розвитку також?

– Минулого року Фінляндія перебувала серед найкращих країн за рівнем життя. Звичайно, я цього вже не застану, але через два покоління ми будемо там, де зараз Естонія – на 20-й сходинці. У цій війні ми переможемо. Це лише справа часу.

– Зараз ми спостерігаємо за своєрідною відлигою у настроях чиновників міжнародних асоціацій різних видів спорту. Поки наші спортсмени гинуть і не можуть належним чином тренуватися, росіяни скиглять про утиски. Обов’язково лише виходити зі свастикою на кремлівські мітинги, щоб отримати відсторонення від змагань у цивілізованому світі?

– Я буду першою людиною, яка підтримає колективну відповідальність. Це навіть не обговорюється. Свій тягар цієї відповідальності за життя та роботу в Росії я ніс у моменти, коли мій район обстрілювали у лютому-березні. Не прилетіло у мій будинок, але цілком могло. Росія має зрозуміти, що від неї відвернуться усі. Як, наприклад, у 1992-му Югославію замінили на Данію, а та виграла Євро.

– Якою є ваша головна післявоєнна мрія?

– Домовилися з дружиною, що проїдемося всією Україною. На жаль, не знаю, коли це трапиться, але ми обов’язково це зробимо.

“Вони навіть не можуть сказати світові, що почали війну”: Арвеладзе співчуває Україні, його дядько – видатний Кікабідзе

Source: news.google.com

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *